Как-то раз, в народе Божьем, сынок спросил отца:
- Папа, должно быть мы самый глупый народ и самая непутевая нация…
- Почему сынок? - Недоуменно удивился отец.
- Ну, сам посуди, папа, мы каждый день ходим вокруг этой глупой горы. Месяцами, из года в год. В этом нет не малейшего смысла...
Отец улыбнулся и сказал:
- Самое смешное, сынок, все как раз наоборот, мы самая умная нация и самый мудрый народ на земле. Просто сейчас мы оттачиваем наше боевое искусство. Называется оно, послушание Богу.
- Не пора ли нам оттачивать мечи, отец, как мы воевать то будем одним послушанием Богу? – протестовал сынок.
Отец, задумчиво убрал улыбку с лица, и как бы что-то вспоминая, сказал:
- Эх, сынок, послушание Богу, это самое эффективное оружие, и очень сложное боевое искусство.
Мальчик нехотя покачал головой. От жары вытер пот со лба и продолжил вялое шествие с Божьим народом.
Шли годы. Мальчик превратился в высокого сильного юношу. А тот разговор с отцом стал немного забываться. Народ божий уже давно покинул гору. Теперь все путь держали по пустыне в направлении известном только одному Богу.
Однажды уставший, унылый народ вдруг остановился. Юноша поднял голову и увидел перед собой скалу в которую чуть не уперся. Осмотревшись, оказалось это не скала а могучая городская стена великого города, в котором жили великаны. В ней зловещей точностью друг к другу были подогнаны многотонные блоки, подчеркивая гарантированную неприступность врагов. Сверху уже слышны были смех этих великанов. И в адрес непрошенных гостей сыпались оскорбления, вселяя народу Божьему как минимум панику.
- Хм, неужели нам придётся с ними воевать, подумал юноша.
Тут подошел престарелый отец и сказал, что его вызывают на совет старейшин.
Юноша продолжал думать – А чем мы смогли бы воевать? У нас из боевых искусств, все, что есть это хорошо отточенное, послушание Богу. Но куда мы с ним против великанов? Если мы начнем его применять и ходить вокруг города, то великаны скорей помрут со смеху. Какой же был бы позор.
Наконец вернулся отец и радостно объявил:
- Сынок, Бог повелел ходить всему нашему народу вокруг города… Слава Богу, что мы будем делать то, что уже очень хорошо умеем.
- Значит, это тот самый день, который нас и погубит вместе с нашим боевым искусством, отточенным до блеска. – Малодушествовал юноша.
Народ начал строиться в боевую колонну. Сначала шли священники, потом воины с мечами, куда и поспешил наш юноша, стыдясь великого позора. За ними шел и весь остальной народ. В конце были дети и старики. Великий, народ божий начал делал то, что уже очень хорошо умел: слушаться Бога.
Так прошло семь дней. На стенах уже не смеялись. Великаны напились вина, и беспечно спали.
Вдруг, рано утром, раздался сильный гром и стены внезапно рухнули, превратившись в песок. Народ Божий кричал от восторга. А юноша потрясенный увиденным свечкой стоял пронизанный Божьим присутствием. Его меч, в тот момент казался ему самой бесполезной вещью в этой войне и сам собой выпал из руки. Глаза стали мокрыми. Он смахнул слезы и со всех ног бросился бежать, чтобы найти отца. Как ему хотелось в тот момент рассказать все отцу. Едва переводя дыхание, он долго бежал пока вдруг не увидел отца. Подбегая, издали закричал:
- Отец, я все понял! Я все понял! Мы самая умная нация, мы самый мудрый народ. Я уверовал в нашего Бога.
Сын упал в объятия отца и теперь не сдерживал слез.
- Я понял отец, когда мы верим Богу, доверяем Богу и послушны Ему, то наше боевое искусство, пострашнее будет любого меча самых грозных и сильных великанов.
Плача от радости, отец улыбался и хлопал его по плечу. И так было хорошо обоим, от того, что совершил Господь. Ведь “стены” рухнули не только у великанов, окружающие город, но и стены окружающее сердце. Не много подождав, отец сказал:
- Сынок, впереди еще много боевых искусств, которые предстоит нам освоить, но кажется с одним, как минимум мы справились хорошо. И они засмеялись.
- Пойдем сынок, посмотрим, как великаны организованно сдаются нам в плен. – улыбался отец.
Они повернулись, разглядывая страшное, но славное зрелище силы Божией. Сын держал престарелого, но мудрого отца за плечи. Потом они направились в сторону города, гордых великанов, или точнее в сторону того, что от них осталось.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Для детей : Ханука та Різдво. - Левицька Галина Вистава відредагована, щоб могли зрозуміти діти молодшого віку. В коментарях залишаю 2 Дію, як була в першому варіанті. Можливо комусь знадобиться більш глибока інформація про Свято Хануки.
2 Дія
Ангел: Було це після завойовницьких війн Олександра Македонського, коли земля Ізраїлю перейшла під владу Сирії. Всі країни об’єднувала елліністична культура, в якій змішалися звичаї і традиції різних народів. Люди вважали себе «Громадянами Всесвіту». Вони захоплювалися різними спортивними іграми, язичеськими святкуваннями та спектаклями на честь грецьких богів.
Багато євреїв були слабкими у вірі і хотіли бути, як всі... Над життям євреїв, які залишались вірними Божим Заповідям, нависла загроза.
1-й ведучий: І що, насправді, карали тих, хто не їв свинину?
Ангел: Насправді! Вимоги до євреїв були дуже суворими. Цар Антиох видав указ про заборону вивчати єврейську мову, святкувати шабат, дотримуватися єврейських традицій і навіть називатися євреями. Це було справжнє рабство! В Єрусалимському Храмі на жертовнику принесли в жертву свиню, а в Храмі поставили статую Зевса!
1-й ведучий: А про яких героїв говорив (ім’я 2-го ведучого)?
Ангел: Це ті євреї, які любили Бога понад усе!
Виходять Матітьягу та Маккабі
Матітьягу: Я, Матітьягу, священик. Разом з моїми синами підняв повстання, кличучи: « Хто за Господа — до мене!» Ми пішли в гори з твердим рішенням стояти в вірі й боротися до останньої краплі крові...
Маккабі: Я, Маккабі, син Матітьягу. Керував загонами повстанців. Визвольна війна продовжувалась 3 роки. Ми не були досвідченими вояками. Наші загони складалися з пастухів, землеробів, ремісників. До того ж ми не мали достатнього озброєння...
1-й ведучий: Маккабі, я не розумію, як можна воювати, не будучи справжніми воїнами?! Без зброї, без лицарських обладунків? Я не розумію, чому ви воювали? Хіба не простіше було б бути такими, як всі? Просто жити і насолоджуватись життям...
Маккабі: Справжнє життя неможливе без віри у Всемогутнього Бога, Живого і Сущого, Який створив усе, Який і дає нам Життя. Справжня насолода — це приходити у Храм і служити, і поклонятися Йому, дякуючи Богові за все! Але Храм споганений і нема місця для поклоніння... Тому ми воювали, щоб звільнити Єрусалим, мати право бути євреєм і приносити жертви Живому Богу в Храмі!
Ангел: Відбулося три вирішальні битви. Війська сирійців значно переважали як по кількості, так і по військовій оснащеності. Але євреї постилися та молилися:
Маккабі: «Боже! Ми безсилі, а Ти Всесильний! Прости нас за наш непослух! І поверни нам Храм! Бо нема життя без істинного поклоніння Тобі!»
Ангел: І Бог дав Своє Диво! Повстанці здобули вирішальну перемогу, звільнили Єрусалим і відновили службу в Храмі!
Маккабі: Священики очистили і освятили Храм, побудували новий жертовник. Але для повноцінного Богослужіння в Храмі треба було засвітити Мінору.
Ангел: Мінора — це великий світильник, який складається з семи лампад, котрі мають постійно горіти. В лампади, згідно Божих Заповідей, треба було заливати лише чисту освячену оливу.
Маккабі: Ми знайшли лише одну посудину з чистою освяченою оливою. Її мало вистачити лише на один день горіння Мінори. Для приготування нової оливи потрібно було вісім днів.
Матітьягу: Але євреї так прагли нового початку Богослужіння! Вони прагли Божого Світла, Божої Милості, Божої Радості! Тому, наперекір всім сумнівам, священики засвітили Мінору. І сталося Боже Диво! Мінора горіла 8 днів, аж поки була приготовлена нова чиста олива.
Ангел: В пам’ять про очищення Храму євреї святкують Хануку. Це свято очищення, оновлення. Це свято Світла!
Матітьягу та Маккабі виходять. Виходить 2-й ведучий.
